Легенда про Козирку

Ф.Ніцше колись сказав:

“воскресають лише там, де є могили”

додамо – і там де є Пам'ять.

Не кожен з нас замислюється над походженням або віком окремої географічної назви, пов’язаної з долею кожної людини. Вживаючи такі назви з дитинства, ми упродовж всього нашого життя повторюємо їх як щось раз і назавжди дане. Ми користуємось сучасними географічними назвами, не помічаючи, що їх сучасність не проста, а історична.

Ось саме тому ми спробували дослідити походження назви нашого села, яке є дуже важливим джерелом інформації про нашу історію і через яке ця інформація передається від покоління до покоління.

 

Легенда   про   Козирку

В Петербурзі, приблизно в 1754 році, в багатій дворянській сім’ї народилася донька. При народженні вона так кричала, що лікар сказав, що народилася дівчинка, яка ввійде в історію.

Нарекли дитину Оленкою, на честь тітоньки – княгині Олени.графіня

Княгиня вирізнялася аристократичному суспільстві своїм характером, розумом, знаннями, своєю незалежністю. На той час вона вивчала літературу, математику, астрономію, філософію, медицину. Це була жінка, в яку закохувались, з якої брали приклад, яку побоювались.

Батько Олени дуже любив свою сестру і саме тому назвав свою донечку її ім’ям. Дівчинка росла здоровою, кмітливою, сильною і напрочуд гарною. В неї були такі чарівні сині очі, як вода в озері, такі рожеві вуста, як пелюстки троянди. А обличчя настільки гарне, що художники, які писали з неї портрети, не могли відвести погляду. А коси, а постава! Коли вона сідала на коня, батько зачаровано дивився на свою красуню-дочку.

Найкращі вчителі вчили її. І батьки теж не стояли осторонь. Мати, музично обдарована людина, вчила доню музиці, батько захоплювався математикою і передавав свої знання Оленці.

У 8 років дівчинка сіла на коня, в 12 – врятувала кріпака, котрого хотіли запороти, в 14 – вона запитала батька: «Нащо нам стільки грошей, що ми будемо з ними робити, адже ми не вічні?»

балВ 15 років її вперше вивезли у світ, вона була настільки чарівна, що найбагатші і найзнаменитіші молоді люди шукали її прихильності. Від сватів не було відбою. Але, приїхавши з балу, Оленка заявила батькові: «Не хочу більше танцювати, не хочу, щоб мене показували, як ляльку. Я хочу сісти на коня і мчати далеко-далеко, де я зустріну того єдиного, який не буде таким, як всі ті, що мене оточують». Батьки сміялися, пишаючись своєю донькою.

Так і сталося. Одного дня Оленка разом з батьком їздила в далекі володіння, по дорозі кінь загубив підкову. Староста села привів старого ветеринарного лікаря, щоб той обдивився ногу й підкував коня. Він оглянув, а підкову підбив його син – дуже гарний молодий хлопець. Його вправність і вміння сподобались князю, і той взяв юнака до себе ветеринарним лікарем.

Пройшов деякий час. Княжна Олена відпочивала в Києві у своєї тітки. І одного разу, зайшовши в стайню до свого коня, вона побачила молодого юнака, якого палко покохала. Молоді люди закохались один в одного. Олена зрозуміла, що не може вийти заміж за кріпака, але кохання її було настільки великим, що вона вирішила все розповісти батькові.

Розгніваний батько сказав:

- Ніколи, краще ти помреш!

- Ні, тату, я ж твоя донька, у мене твій характер, я буду боротися за своє кохання.

Степана (так звали хлопця, в якого закохалася дівчина), відправили в солдати, Олену – в монастир.

Дівчина дала знати своїй тітці Олені, і та приїхала, забрала свою любу племінницю і повінчала Степана й Олену в Софіївському соборі. Про це дізнався батько, приїхав і сказав:

- Ось, Олено, твій посаг, документ, що ти кріпачка, адже ти вийшла заміж за кріпака. Віднині: ти, твій чоловік і діти будуть моїми кріпаками. Але ти – моя дочка, тож їдь туди, де на правому березі Південного Бугу – мої землі, де випасають вівці, коні й росте одна ковила, їдь і живи там із своїм коханим.

українська хатаПриїхавши до великої річки, Олена і Степан не могли намилуватися красою берегів, широчінню ріки і просторими степами.

- Де ж ми будемо жити?

І тут вона побачила маленьке джерельце, яке ніжно співало свою пісеньку. Молода зігнулася і зачерпнула водиці, вода була чиста і цілюща, як саме життя.

- Ось тут, лише трішки вище, на пагорбі, буде криниця, з якої будуть пити люди джерельну воду.

Кріпаки вирили криницю, яка стоїть і до цих пір, дзвенить джерельною водою. А на пагорбі розбили намети і княгиня Олена зі своїм чоловіком-кріпаком стали будуваткріпакии своє нове житло. Згодом були побудовані будинки, і завирувало нове життя, щасливе в своєму коханні.

Кожен день молоді вставали разом з ранковою зорею, сідали на коней і їхали в степ, милуючись красою свого краю.

Одного разу, повертаючись до оселі, вони побачили людей, які вже працювали. Олена сказала: «От жуки, день і ніч працюють». І відтоді пішло прізвище Жуки, які були найтрудолюбивіші.

Недовго прожили молоді на новому місці, приїхав батько, пробачив доньці і забрав їх до Петербургу.

Відтоді й пішла назва КОЗИРКА, бо прізвище молодого кріпака, чоловіка Олени, було Козир. З того часу, з 1787 року, пройшло понад два століття, а поїть людей своєю водицею животворна криниця, живуть на пагорбі люди, що носять прізвище Жукові, колосяться ниви, летять у вирій журавлі, а ковила, якої стає все менше та менше, шепоче, розповідаючи, про велике кохання княгині Олени та кріпака Козиря Степана. А джерельце співає їй, мовби кажучи: «Так, так, це було справжнє велике кохання».

 

Автор: Овсянко Лідія Іванівна

Легенда про Козирку

 

Колись давно, в сімнадцятім столітті,

В далекім Петербурзі, на Неві,

Вродилась дівчинка, красуня в цілім світі,

Оленка – було названо її.

Зростала дівчина у розкоші й багатстві,

Бо батько був вельможа при дворі,

Та не тягло її на бали і на танці,

Мрійливою була, читала до зорі.

Одного дня зустріла свою долю,

Проте він був кріпак, від роду селянин.

Він так любив її і так хотів на волю,

Та й мріяти про неї він не смів.

Олена була вірна і смілива,

Любила щиро Козиря свого,

Вона батьків просила і молила,

А ті лиш радили забутися його.

Та дівчина по-справжньому кохала

І рідній тітці все розповіла.

Та зрозуміла, зустріч влаштувала

Й таємно їх у Київ відвезла.

У Києві, в Софії, повінчались,

Аж потім сповістили вже батьків.

Проте батьки від доньки відцурались,

Тамуючи у серці помсту й гнів.

Зіслали молодих у край південний,

На береги лиману, за Дніпро,

Тут вільно молоді купили землю

І збудували нинішнє село.

Козиркою село вони назвали,

Щасливо в нім і радісно жили.

Щораз воно зростало й заселялось,

А Козирі панами в нім були.

Селились тут з Полтавщини й Молдови,

Найбільше – із Олешок, із Січі.

Панів у Петербург рідня забрала знову,

Козирка ж розросталась на ріці.

Таку легенду мені люди розповіли,

А я її лишу на спомин Вам.

Бо від любові це село вродилось,

Тож берегти його й любити нам.

 

Автор: Ганна  Компанієць

 

Сподобалось? Поділися з друзями:

Додати коментар

Захисний код
Оновити