Історія села Козирки

Розділ І. Заселення Північного Причорномор’я в найдавніші часи

Багата українська земля завжди приваблювала народи та племена з різ-них куточків світу. У VIII до н. е. греки починають розселюватися по берегах Середземного та Чорного морів. За словами Платона: «Греки обсілиморя від Гіблартару до Кавказу – наче жаби ставки». Грецьке проникнення в Північне Причорномор’я почалося в кінці VIII ст. до н. е.  – у вигляді торгових факторій, а вже VII – VI ст. до н.е  греки засновують свої поліси на землях Південної України.

 

Протягом середини VII — VI ст. до н.е. в основному закінчується процесс освоєння греками численних територій на північному березі Чорного моря. У Північному Причорномор’ї у другій половині VII ст. до н.е. було засноване поселення на острові Березань (Борисфен), а в VI ст. до н.е. Ольвія та сільські поселення навколо неї. (додаток 1) Територія нашого села Козирки входила до ольвійської хори (сільської округи). На території Козирської сільської ради досліджено більше  двадцяти  поселень цього періоду. Одне з найбільше з них – городище Козирка І (площа близька 5 га), розташоване на правому березі Бузького лиману.На околиці села досліджено курган ІУ-ІІІ ст. до н.е.. Знайдено кладольвійських монет. Розкопки на городищі І-ІІІ ст.. н.е. свід-чать про змішаний склад населення цього городища (греки, скіфи, сармати, ранні слов’яни).

Тисячолітня історія античної цивілізації у Північному Причорномор’ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. 

Розділ ІІ. Заселення і розвиток Південної України в ІІ половині ХУІІІ ст. Виникнення села Козирка.

У другій половині XVIIIст.. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов’янських земель Північного Причорномор’я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель. інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими   країнами.

   Колонізація Росією півдня України в кінці XVIIIст.. Заселення та розвиток Південної України стало можливим тільки після звільнення її від турецько-татарського володіння. Заселення відбувалось за декількома напрямками. Одним з найважливіших була народна колонізація. Тобто Північне Причорномор'я заселялось перш за все завдяки самовільному переселенському рухові з Лівобережної і Правобережної України. Вирішальну роль в заселенні регіону відіграли українці. 

Ще одним видом колонізації була іноземна. Царський уряд з метою швидкогоосвоєння Півдня України запросив іноземних переселенців. Так у степах України були створені цілі колонії німців, сербів, греків, болгар.Також цар  щедро роздавав землі своїм чиновникам серед яких були і відомі чорноморські моряки-гідрографи – брати Манганарі, на землях яких виник хутір, що дав початок нашому селу.

На стрімкому березі над широким розливом вод Дніпро-Бузького лиману, неподалік від південної околиці Миколаєва, українські переселенці  в кінці ХУІІІ століття  заснували невелике поселення з милозвучною назвоюМала Діреклея, абоДереклея(можемо побачити його на архівній карті Херсонської губернії), за назвою балки, в якій розташоване село. (додаток 2) Місце тут для життя зручне і придатне. Пологі балки, наявність підземних вод і струмків, берег лиману. Все це, у всі часи, сприяло заселенню цих місць.  Назви Дереклея походить від татарської «Дерек» – дерево,ліс, тобто «Лісисте місце».  Через деякий час поряд з ним зявився  ще один хутір,який спочатку називався Манганарі (за імям власників земель), а потім став називатися Козиркою (Касаркою).На початку ХІХ століття в  результаті злиття цих поселень утворилось  село  Козирка  ( за  назвою  одного  з  поселень–Касарка). Гадають,  що назва перейшла від назви  коси на  лівобережжі лиману – Ожарська /Аржанська, Аржанівська/. Походження назви пов’язують  з  травою  аржанкою, (дикого  злаку) яка  росла  на  косі. Ця назва була мало зрозумілою  для  українців і зазнала транскрипції, так утворилась назва  «Козирка».  Проте  в народі існує гарна легенда  про  назву села .

     Місцеві селяни  займалися хліборобством, тваринництвом, вирощували городні культури.  Багато родин займались рибальством, бо в лимані тоді водилось чимало риби. Жили люди в хатах мазанках, збудованих з каміння зібраного на узбережжі або з саману, бо  ні каменю, ні дерева вдосталь не було. Але були щасливі, бо жили на вільних землях.

Розділ ІІІ. Розвиток Козирки в радянський період

Зі спогадів жителів нашого села:  Компанійця Степана Трифоновича, які нам передала його донька Заліщук Г.С.,яка працюючи вчителем історії записала їх від батька  та Піскун Ніни Гаврилівни ми дізнались багато цікавого про наше село.Зокрема те, що воно було малонаселеним і зубожілим   в дореволюційні  часи. Не було ні школи, ні лікарні. Переважна  більшість  людей  була  неписьменна.Та   в  1911 році з ініціативи сільської громади  почалося  навчання    дітей,  яке  проводив  місцевий  дяк.   Окремого  приміщення    школа  не  мала,  а  тому  заняття  проводилися  в  одній  із  сільських  хат. Дітей навчали письма, арифметики, читання, Закону Божого. Коли учні не вивчали уроків, або не знали Закону Божого, їх били, смикали за вуха, коси, ставили в куток на коліна. Діти в основному ходили в школу до морозів,  бо взуття і теплого одягу  не  вистачало. В  1914 році  до  села    присилають  вчителя  Кухаренко  Никанора  Григоровича,  який  працював  до  1926  року.Школа була на утриманні батьків, вони ж забезпечували  вчителя  продуктами.

В  1918 році   в селі  встановлюється  радянська влада,  було створено  сільський  комітет, який  очолив  Хижняк  Іван  Федорович. Незаможні селяни уже в 1920 році  створили  сільські комітети  незаможних  селян – КНС. Таких комітетів  в селі було два. Один з них  очолював  Жуков  Іван  Григорович.В 1921 році в селі було створено  Раду  робітничих  і  селянських  депутатів, яку очолив Саражин  Степан  Єгорович.  В 1922 році  два КНС  об’єдналися  в артіль. І в цьому  ж році  артіль  одержує  трактор «Фордзон», що значно полегшило обробіток землі. Першим трактористом  був Жуков  Іван Іванович.

З роками  колектив артілі збільшується, розширюються площі з обробітку землі, кількість худоби. Дійшла черга до освіти.В 1925-1926 роках здійснювалися  перші кроки  по ліквідації  неграмотності. В 1926 році розпочалося, а  в 1927 році закінчилося  будівництво  нової школи. В  ній  було  чотири  різновікові  класи.  З 1930 р. було запроваджено обов'язкове загальне чотирирічне навчання,  а  з  1935  -  семирічне.

Під час  колективізації, до 1930 року до  артілі  вступили  майже всі  селяни . Колгосп  називався імені Сталіна, потім ім. Будьоного, ім. Хрущова, згодом назву змінили на «Прапор  комунізму».Першим  головою колгоспу був  Куцький  Павло  Степанович (додаток 4). В колгоспі  було три польові бригади, які займалися землеробством. Тягловою силою переважно були коні, близько 150 штук , 20 сівалок (кінних), ручні віялки. В 1935 році  була організована  колгоспна ферма, у якій  було 50 голів корів. А на початок 1940 року  їх кількість  збільшилась до 250  голів.

Одну з польових бригад  колгоспу  з 1937 року  і до Великої Вітчизняної війни очолював Білоножко  Леонід  Олексійович (зі спогадів доньки Білоножко Н.Л.). Після повернення з  фронту  в 1945 році  він знову  очолив  бригаду  і беззмінно  працював  бригадиром до 1970 року. В його бригаді були переважно жінки, які вирощували городину. За їх спогадами, в ті часи дуже добре родили огірки, помідори, картопля та цибуля.

Житель села Мельник  Степан  Федорович  в1930 році пройшов навчальні курси  трактористів. І вже в 1931 році він зайняв І місце в змаганні молодих орачів   району. В  1938 році він  стає бригадиром тракторної  бригади. Нагороди за працю – 2 медалі «Учасник ВДНХ» (1938-1946), медалі «За доблестный   труд в Великой Отечественной войне», «За долгий добросовестный труд», «Ветеран труда» . Учасник 3-го з’їзду  колгоспників України (нагороджений іменним годинником) (додаток 5).

З 1936 року розпочався  механізаторський стаж в трактористів Швеця Івана Павловича, Бордовського Омельяна Михайловича.

Трагічними сторінками вписані в історію села роки  Великої Вітчизняної  війни. На фронтах війни  героїчно  захищали  Батьківщину  98  козирчан. До самого Берліна  дійшли  з боями  односельчани Жуков П.А., Білоножко Л.О., Ососко І.І. 68 чоловік нагороджено орденами і медалями за бойові заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни.

В серпні 1941 року с.Козирка  було зайняте  румунськими частинами  при  гітлерівській  ударній армії. Тяглися  довгі дні  окупації. Голодним і холодним  був цей час  для односельчан. І ось настала  визвольна  весна, яку чекали, дуже чекали довгі три  роки. Напередодні 29  березня 1944 року майже все населення села  було  вигнано  за Михайлівку  в лісосмугу.  І коли вночі  на берег  висадилися  два розвідника – село наче  вимерло. Село  було  взяте  без  бою, визволене частинами 5 ударної  3-го  Українського  фронту. 

Розпочався  відбудовчий  період. В господарстві  залишилося  тільки 3 корови, 15 коней. Все треба  було  починати  спочатку. І сіяли, і орали,  і скирдували  все  коровами, які  залишилися  в  особистому  господарстві  колгоспників.  Працювали  самовіддано не жаліючи ні сил, ні часу. З кожним  роком  зростали прибутки  колгоспу. До 1950 р.  уже  налічувалось  на фермі до 200-х корів. Були  збудовані  корівник  та  свинарник.  Відновили господарство,клуб побудували. Але далі справа в розвитку соціальної сфери не йшла. Отож з середини    60-х років молодь потроху покидає село в пошуках кращих умов.

Але з початком 70-х років починається новий період в розвитку села. В березні 1970 р.  на базі  колгоспу  створено вин радгосп ім. Ольшанців. В цей час   Козирка  перетворюється  на  великий  будівельний  майданчик. Під керівництвом  директора  радгоспу  Руденка Олександра Павловича  закладаються перші  камені під  будівництво  торговельного  центру  і  їдальню, школи і будинку культури, приміщення  інтернату, адміністративного будинку, будується житло (за 8 років побудовано 132  будинків для переселенців), приміщення кормоцеху, перший в районі механізований зерноток, складські приміщення та інші господарські спору¬ди.

 Господарство мало високі показники по виробництву зерна, молока, м'яса,  овочів, фруктів. При ньому почалося засадження нових виноградників, саду. На час його приїзду було всього 18 га зайнято виноградниками, а 1980 році площа під ними становила 897 га, закладено сади.

З його ініціативи було повністю озеленено вулиці села. За кілька років  біля новобудов  зазеленіли клени, акації та  тополі вирощені  дбайливими  руками  односельців. Тільки завдяки кропіткій праці було досягнуто гарних результатів. У весняно-літню пору село і донині потопає в зелені.

   Його справу продовжили керівники Семенишен Анатолій Васильович (1979-1986рр.), Руденко Марія Павлівна (1086 -1993рр.), Ткаченко Володимир Володимирович (1993-2009рр.).

Розділ ІУ. Село в умовах незалежної України

Роки незалежності принесли нашій державі певні зміни, не оминули перетворення і село Козирку. В  1992 році розпочалось реформування  господарства  - замість радгоспу  створено колгосп імені Ольшанців. Працівникам колгоспу  було видано сертифікати на землю. Земельний пай в складав 8,6  га землі (орної і під багаторічними насадженнями). Новий період змушує шукати нових підходів в веденні господарства. Правління колгоспу на чолі з Ткаченком В.В.  паралельно з основними галузями господарства, беруть курс на створення власних міні переробних комплексів. В селі відкривається міні молокозавод, олійня, пекарня, млин. Продукція молокозаводу з яскравою назвою «Веселка» була знана і користувалась великим попитом в Миколаєві, Очакові та навколишніх селах. Особлива увага приділяється розвитку садівництва і виноградарства. Люди почали відчувати себе господарями, отримуючи дивіденди з прибутку господарства. Так завдяки спільним зусиллям селян та керівництва району в 2005 році було завершено будівництво газогону,  будівництво якого почалося в 1990 році і зупинилось з  розпадом СРСР.

    Проте, на успішне господарство «поклали око» нові господарі, які скупивши  акції перетворили колгосп спочатку на акціонерне товариство, а потім на приватне сільськогосподарське товариство «Козирське».  Починаючи з 2009 року і по теперішній час з року в рік скорочується кількість робочих місць. Закрилась  свиноферма, переробка (обладнання здане на металобрухт). Виноградарство ледь жевріє, поки  успішно розвивається вирощування зернових культур. 

   Через відсутність робочих місць молодь змушена покидати село в пошуках роботи. Отож руйнуються, колись в 80-х зроблені дороги, пустіє дитячий садок та школа, але сильною є  надія і бажання, що все ще буде добре. Отож і утримуються всі заклади на території села в належному стані силами їх працівників, працює, хоч і без опалення, і радує людей концертами сільський клуб.  І наша віра нам допоможе. Віримо в твоє майбутнє, Козирко!!!

Розділ ІУ. Людьми твоїми славне село

Кожне село на Україні славиться гарними людьми. Частіше за все, вони не є видатними чи відомими, але своїми здобутками, вчинками, навіть, можливо, подвигами  заслужили повагу своїх односельців.  Це люди, завдяки яким тримається добро на землі. Чимало таких і в нашій Козирці.

  Не перелічити  всіх ветеранів  колгоспного  руху. Заслуговують  вшанування і такі ветерани,як  тракторист Сокуренко В.К., конюх Міхно В.К., тесля  Згурський С.Г., Штока М.Р., Кучеренко Ш.Н., Пасько О.Ж, Піскун Д.Ф., Штока Ф.Л., Швець А.К., Чайченко Л.Т., Іванов К.О. і багато  інших.

Кращі  робітники  радгоспу періоду 70-80- х років ХХ століття  зокрема  механізатор  Немоловський О.Є., нагороджений орденом Леніна, доярка Богданова Л.І.  нагороджена  орденом  пошани «Знак пошани». В честь 60-річчя  Великого  Жовтня  звання «Ударник  комуністичної праці»  присвоєно  48 трудівникам. До книги трудової слави  занесено 37 чоловік.(додаток 6)

Завжди добрими і чуйними словами згадують односельні  колишнього директор радгоспу імені Ольшанців  Руденка Олександра Павловича (додаток7),  завдяки якому  розбудувалась і ожила Козирка.Олександр Павлович родом з села Ново-Олександрівка Доманівського району, там навчався в школі, звідти 19-річним юнаком пішов на фронт, туди ж і повернувся після війни.   Під час війни служив в десантних військах (додаток 8,9). Відзначився в боях за визволення Відня, нагороджений медаллю та отримав особисту подяку Й.Сталіна. Перемогу зустрів  у столиці Чехословаччини Празі. Після демобілізації, в 1950 році розпочалось його трудова діяльність в рідному селі трактористом, потім комбайнером. Був він людиною дуже  відповідальною, працелюбною і справедливою, а тому і не дивно, що односельці обрали його в 1961 році головою колгоспу «Ленінська іскра». Господарство було велике, відповідальність неабияка, але не це  лякало молодого керівника, а відсутність освіти. Тож вирішив навчатись, звичайно ж заочно. Робочий день починався о  шостій ранку й закінчувався далеко за північ.  Керівництво відразу примітило молодого, завзятого керівника. Отож, коли почалася хвиля створення радгоспів,  за рішенням Миколаївського обкому партії призначили директором радгоспу імені Ольшанців. Будучи справжнім господарем, він завжди глибоко вникав у кожну галузь, ретельно підбирав спеціалістів, і робив усе як для себе. Вже за три роки його директорства Козирку було не впізнати. В 1973 році господарство отримало рекордний врожай зернових, за що Руденка О.П. нагороджено орденом «Знак Пошани». Він у всьому був прикладом: як керівник, як батько та чоловік.  Любили та поважали керівника в селі,згадує жителька  села Усік Євгенія Михайлівна. як мудрого наставника, талановитого, а головне справедливого керівника, до всіх робітників ставився однаково, міг похвалити, міг і нагримати (додаток 10). Завдяки його наполегливості та завзятості  в селі з’явився перший в районі механізований ток, перші серед   багатьох сіл Миколаївщини каналізаційна мережа та очисні споруди, які і нині служать селянам.

Продовжив його справу Семенишен Анатолій Васильович, родом із далекої Хмельниччини(додаток 11). Хлопець з дитинства був закоханий у пшеничне поле, тож, коли постало питання: «Ким бути?»,- не вагався, звичайно ж агрономом і вступив до Київської сільськогосподарської академії. В 70-х, в період реорганізації сільського господарства, країна потребувала великої кількості фахівців, Анатолій Васильович переводиться на заочну форму навчання і отримує направлення в південні степи України. Спочатку працював агрономом в радгоспі імені П. Шмідта, село Червоне Парутине. Село невелике, а роботи – 7000 га тільки орної землі. Отож  спозаранку, на бідарці з кінця в кінець, що все своїм господарським оком простежити. Згодом очолював партійну організацію в радгоспі «Родина» Очаківського району, а в1979 році – призначений директором радгоспу імені Ольшанців.

Працюючи директором, сумував, що не може багато часу приділяти  золотому пшеничному полю, бо в душі  завжди був романтиком. Як згадує дружина, Семенишена Ольга Миколаївна, часто говорив: «Олю, ти не уявляєш як п’янко пахне пшениця». На що вона йому завжди відповідала піснями на зразок; «Выходил на поля молодой агроном. Говорил, что земля вся в наряде цветном…». За внесок в розвиток сільського господарства нагороджений мелаллю  «За трудову доблесть»(1976 рік). 

ВИСНОВКИ

Козирка... Мила моя, Козирка...

Тут все говорить, всеспіває і грає, сміється і плаче... Високо в небо злітає те невидиме сяйво, що єднає душі односельчан з їх корінням, предками, заплітається в виноградній лозі і летить, летить через віки до скарбниці мудрості і пам`яті народної.

Вивчаючи  історію села, ми з'ясували, які основні етапи пройшло воно у своєму становленні, як історичні події, що відбувалися в Україні, відбивалися крізь призму народної свідомості. Ми намагалися усі зібрані матеріали структурувати, подати цілісну картину історії.  Скарбницею мудрості і життя для  Козирки є її працьовиті, талановиті люди. Приємно усвідомлювати, що більшість старожилів нашого селища все ж зберігають і передають нащадкам всі ті краплинки народних звичаїв, культури, на які багата українська земля. На основі опрацьованого матеріалу ми дійшли висновку, що село Козирка має досить давнюю історію, яка частково зберігається у народній пам'яті. Зважаючи  на відсутність опублікованих джерел, що висвітлюють історію данного населеного пункту, ми можемо говорити про наявність певних неточностей у якихось  аспектах історії села, проте основа нашого дослідження історії є достовірною, хоча в певних моментах частково обмеженою.

 

І хоч сьогодення нашого села проблемне, воно старіє, зменшується кількість жителів. Але ми любимо своє село,віримо,  в усіх селах нашої квітучої неньки-України щебетатимуть веселі дитячі голоси.  А наша робота допоможе багатьом не просто дізнатися в якому краї живемо, а й зрозуміти, що ми частинка великого Всесвіту…

додаток1

додаток 2

додаток 4 Фото правління с\а ім. сталіна 1932 рік

додаток 5 Фото. Бригада трактористів з працівниками колгоспу (зверху).Польова бригада Білоножка Л.О. 1935 рік.

додаток 6 Механізатори (зліва) Сирбу П.П.,Рубан О.П., Бордовський О.М., Качнєвський Ф.М., Бабій Г.М., Немоловський О.Є.

додаток 7 Фото. Руденко О.П. 1987 рік

додаток 8 Фото. Руденко О.П. 1944 рік 

додаток 9 Фото Руденко О.П. (1 ряд ,перший зліва) 1945 рік

додаток 10 Ветерани війни (зліва) Нещерет П.М., Жуков П.А., Ахтирко О.Г., Руденко О.П.,  9 травня 1990 рік

додаток 11Фото Семенишен А.В. 1974 рік.

додаток 12 Під час екскурсії селом

додаток 13 Інспектор з кадрів КСП "Козирське" знайомить з історією господарства .

додаток 14 Бібліотнкар с\б Ширяєва О.С. знайомить з каталогами та краєзнавчою літературою.

додаток 15 Робота по збору матеріалу. Дружина Семенишена А.В. ділиться спогадами.

 

Сподобалось? Поділися з друзями:

Додати коментар

Захисний код
Оновити