Афганістан в моїй душі

Афганістан в моїй душі

 

Найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Незлічіти страшного невимовного горя у тих сім’ях, до яких  прилетіла  чорна звістка про загибель сина, брата, коханого чоловіка, жахлива  трагедія, гинуло покоління, народжене у 60-х. Ніколи не повернути тих, хто навіки залишиться на війні, для кого вона ніколи не закінчиться. Не одним сивим пасмом закосичена ця дата – 15 лютого, день, коли нарешті в далекому 1989 році закінчилась десятирічна кривавиця трагічної війни в Авганістані. 

 

Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам’ятати, що і серед нас живуть люди, які у 20-30 роках стали свідками й учасниками воєнних подій.

Афганістан був і залишається незагоєною раною. У виконанні інтернаціонального обов ’язку  в Афганістані брали участь і учні  Козирської школи – Мей Борис, Ніцун Микола, Федорчук Микола і наш земляк воїн – інтернаціоліст  Михайличенко  Володимир  Васильович, який був запрошений на зустріч з учнями 9 – 11 класів і нагороджений  відзнакою Президента України – пам’ятною медаллю «25 років виведення військ з Афганістану».

 На зустрічі Володимир Васильович розповів учням про своїх друзів, які йшли в Афганістан не за орденами і медалями, а  свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок, вірили, що несуть визволення народу, вірили, що йдуть не воювати, а захищати . 

Учні читали вірші, слухали музичні твори.  Ми  впевнені, що розповідь воїна – афганця пройде  крізь юні серця майбутнього покоління і вони зрозуміють, що найстрашніше й найбезглуздіше у світі – це війна. 

Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав  і матерів, котрі до цих пір чекають своїх ясночолих синів.    

 
Сподобалось? Поділися з друзями:

Додати коментар

Захисний код
Оновити