Афганістан в моїй душі
- Деталі
- Опубліковано: Понеділок, 15 лютого 2016, 16:56
- Автор: Klasik
Афганістан в моїй душі
Найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Незлічіти страшного невимовного горя у тих сім’ях, до яких прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, коханого чоловіка, жахлива трагедія, гинуло покоління, народжене у 60-х. Ніколи не повернути тих, хто навіки залишиться на війні, для кого вона ніколи не закінчиться. Не одним сивим пасмом закосичена ця дата – 15 лютого, день, коли нарешті в далекому 1989 році закінчилась десятирічна кривавиця трагічної війни в Авганістані.
Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам’ятати, що і серед нас живуть люди, які у 20-30 роках стали свідками й учасниками воєнних подій.
Афганістан був і залишається незагоєною раною. У виконанні інтернаціонального обов ’язку в Афганістані брали участь і учні Козирської школи – Мей Борис, Ніцун Микола, Федорчук Микола і наш земляк воїн – інтернаціоліст Михайличенко Володимир Васильович, який був запрошений на зустріч з учнями 9 – 11 класів і нагороджений відзнакою Президента України – пам’ятною медаллю «25 років виведення військ з Афганістану».
На зустрічі Володимир Васильович розповів учням про своїх друзів, які йшли в Афганістан не за орденами і медалями, а свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок, вірили, що несуть визволення народу, вірили, що йдуть не воювати, а захищати .
Учні читали вірші, слухали музичні твори. Ми впевнені, що розповідь воїна – афганця пройде крізь юні серця майбутнього покоління і вони зрозуміють, що найстрашніше й найбезглуздіше у світі – це війна.
Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав і матерів, котрі до цих пір чекають своїх ясночолих синів.
